Уроки голодомору та фашисти, зрадники і патріоти нації

1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 100%

Історичні події в будь-якій країні мають вплив на формування психології нації. Одне з важливих подій в нашій історії - голодомор. Володимир Моргун, професор кафедри психології Полтавського національного університету імені В.Г. Короленка, кандидат психологічних наук, автор багатовимірної теорії особистості, заслужений працівник освіти України, нащадок покоління, що пережило голодомор 1932-1933 рр. в Україні, поділився власним поглядом на те, який відбиток наніс голодомор на національний характер українців. 

Д.О: Відповідно до Вашої психологічної теорії багатовимірного розвитку особистості є п’ять основних  інваріантів, які перетинаючись утворюють повноцінну структуру особистості.

Володимир Моргун: Так, дійсно. До того ж вони об’єднані принципом – всі складові структури особистості мають бути розвинуті в певних співвідношеннях, проте акцентування, зосередження особистості на якійсь одній складовій – веде до порушень у розвитку інших, руйнування особистості та навіть смерті.

Д.О: Розкажіть, яке маєте відношення до теми голодомору?

Володимир Моргун: Спеціально психологією голодомору я не займаюся. Але всі ми – українці маємо стосунок до голодомору, бо є нащадками тих людей, які його пережили. Моя родина також пройшла його тортури. Мої тато і мама, пережили голодомор 1932-1933 років, у дитинстві. В часи СРСР ця тема була заборонена для обговорення, всі хто вижили – мовчали. Але вже за часів незалежної України мій батько Федір Моргун написав про це книгу «Безсмертна душа України». Я знайомий із багатьма різними спогадами та дослідженнями на цю тему. Та про жахи цього періоду ще довго будемо дізнаватися нове.

Д.О: Можете в загальних рисах описати що відбувалося в цей період? Бо, думаю, це має важливий зв’язок з характером психологічних змін, що відбулися в нашій нації.

Володимир Моргун: Зараз іде дискусія про те, чи то був черговий голод викликаний неврожаєм у багатьох районах країни чи політика геноциду, зокрема, нашого народу? Люди посіяли, але від незалежних природних причин був поганий врожай, а це загрожувало виживанню. Водночас державний менеджмент, який володіє грамотними агротехнологіями та агрополітикою мав би «підставити плече», натомість відбирав все, що вдалося зібрати – зерно, м’ясо, овочі, фрукти, молоко.

На той час більшість розуміла причину голоду як неврожай та необхідність поділитися з іншими промисловими регіонами. В голови людей вклали: «Дати вижити іншим, ціною свого життя і життя своїх дітей». Народ виживав на бур’янах, підножному кормі, довели до озвіріння й божевілля – дехто їв власних дітей… Мільйони смертей через нестачу найнеобхіднішого – їжі… А коли почали розсекречувати статистику тих часів, то виявилося, що при нестачі зерна в регіонах, його… продавали за кордон на закупівлю обладнання для військового озброєння СРСР!? Люди були обдурені. Це величезна травма цілого покоління наших людей!

Люди, які відчувають голод, закономірно, що намагаються його подолати. Вони хотіли виїхати з голодних країв. Але виїжджати не можна було, введено паспортну систему, функціонували «заградотряды» і міліція на вокзалах не випускала селян у місто та, тим більше, за кордон. Так до природнього голоду додалася політика геноциду: селянам заборонили виїзд до міст за продуктами, українцям забороняли виїзд до інших республік, за кордон – сталінська помста за небажання України приєднатися до більшовицького режиму, за провал колективізації, за селянські повстання, за приховування, коли відбирали все, а люди не хотіли віддавати останнє – люди хотіли їсти, жити, мати посівній матеріал на наступний рік. А напівп’яні хлопці, озлоблені пройдисвіти погрожували, відбирали їжу, арештовували, розстрілювали. 

Буквально недавно чув спогади про те, як одна сім’я ховала в печі пригоршні зерна, щодня замазували глиною, забілювали, щоб зберегти. А пізно вночі розбирали, щоб дістати зерно і приготувати їжу, і знову замазувала та забілювала, щоб до ранку просохло і не було помітно черговим «гостям-конфіскаторам».

Посівний матеріал давали на момент сівби, але під таким контролем, що «помирай, але заривай у землю». 

Отже можна говорити про те, що в той період, мали місце наступні основні психотравмуючі фактори на рівні цілої нації:

  1. Тривалий фізичний голод, відсутність задоволення основної життєзабезпечуючої потреби людей. Інші, вищі, потреби за пірамідою А. Маслоу теж під питанням.
  2. Обмеження пересувань, жорстке переслідування караючих органів.
  3. Життя в страхах, тривозі покарань, смерті, відсутність контролю власного життя.

Нравится статья?




Д.О: Закономірно, що люди, які пережили голод – засвоїли його уроки та закарбували в пам’яті своєрідні «правила виживання». Давайте поміркуємо, людина, яка знаходиться в голоді, у якої відбираються засоби виживання, яка не може виїжджати з даної території. Вона затиснута в лещатах зобов’язань та повинностей. Ціле покоління мало цей досвід! Давайте візьмемо за основу Вашу багатовимірну теорію розвитку особистості і поміркуємо над цим.

Володимир Моргун: Перша складова в структурі особистості – просторово-часові орієнтації, тобто трансспектива життя від минулого, до сьогодення та до майбутнього. Очевидно, що в той час кожна людина вирішувала проблему відповідальності за майбутнє. Якщо все відбирається і людина доводиться фактично до виснаження і смерті, то виходить що держава ставить хрест на майбутньому і людина впадає в дві крайнощі – психологія тільки сьогоднішнього дня (погуляти, наїстися, вкрасти сьогодні, а що буде завтра – не важливо) або подвійна мораль, коли людина прикидається «валянком», що живе тільки сьогоднішнім днем, повністю мімікрує, конформує, а сама зариваючи, ховаючи, переховуючи харчі, запаси, таємно дбає про своє майбутнє.  

Діапазон вирішення цієї проблеми широкий – від масової еміграції в країни, де дають можливість виживати – до мімікрії внутрішньої. Я маю на увазі те, що в такі часи виникає категорія людей – «внутрішні дисиденти» в самій системі, як назвав їх історик і психолог Олексій Губко. Вони ходять «по лезу» і в часи змін, повіривши в позитивні кроки загальної ідеології, входять в цю систему, в той же час виношуючи власні ідеї, поступово розкривають їх, змінюючи систему з середини. Таким був і мій батько. Така стратегія обумовлена необхідністю виживати, і вона могла стати рисою національного характеру.

Д.О: А на другому інваріанті структури особистості – потребо-вольових, естетичних переживань особистості що відбувалося?

Володимир Моргун: Що стосується забарвленості переживань, то у нашій психіці шкала плюс і мінус, позитивних і негативних переживань – плаваюча. Тому вона повинна розглядатися не в альтернативі (тільки кнут або тільки пряник), а завжди в зв’язці – мають бути і негативні і позитивні переживання. Так песиміст може знайти щось погане в хорошій ситуації і зробити висновки на майбутнє (як «соломку підстелить», щоб не боляче падати). А оптиміст – у поганій буде шукати щось хороше. Наша емоційна психіка – дуальна і має бути баланс в позитивних і негативних переживаннях.  

В ситуації з голодомором, негативних переживань було забагато і в багатьох людей цей бік інваріанта був абсолютизованим. Психічне виснаження, психотравми, затяжні стреси – люди могли просто вигорати, здаватися, покінчувати з життям через надмірні негативні переживання. Це також могло довести людину до нелюдського стану – канібализму, нападу на інших, агресії, бо напад, в даному випадку, міг зберегти життя. «Хороших» в загальноприйнятому значенні людей тоді було дуже мало, бо людина мала красти, здавати інших, відбирати у сусідів, вбивати тощо. В часи, коли виживання на кону – мораль відходить на задній план…

Репресивна машина через крайнощі воєн, репресій, покарання, штрафів довела людей до дефіциту позитивних емоцій. На одних страхах і жахах – виникала мотивація виживання. Водночас, доктор психологічних наук, Валентин Рибалка пише: «Країна, яка нівелює особистість – приречена».

Д.О.: Яка риса могла сформуватися на цій основі?

Володимир Моргун: Що стосується змістовної спрямованості особистості – на справу, на спілкування, на процес і на самого себе. Ситуація голодомору вносить дисбаланс також у ці структури особистості і доводить його до абсурду. Коли ти повинен помирати задля того, щоб інші люди чи робочий клас виживав в період голодомору, то спрямованість на себе нульова, оскільки взагалі розглядається як егоїзм, куркульство, яке треба викорінювати навіть ціною фізичної смерті. Водночас є абсолютизація якоїсь абстрактної держави (віртуальних інших людей), яка має право відібрати, розпоряджатися на свій розсуд усім майном. Коли відбирають навіть посівний матеріал – то і спрямованості на справу (предмет – засіб – результат) також немає. Люди мають підтримувати процес вирощування та постачання… Перебільшення, доведення однієї з спрямованостей до абсолюту, нівелювання інших складових структури особистості – надзвичайно небезпечно.

Д.О.: Спрямованість на безглузді не зрозумілі людям дії?

Володимир Моргун: Може тому українська нація тепер не сприймає розпорядження держави на віру і влада не є для нас беззаперечним авторитетом. Ми голодували і помирали через її абсолютизацію, а тепер шукаємо докази та аргументи для реалізації її рішень в своєму житті. Не віримо, а перевіряємо, дискутуємо, аналізуємо. Найстрашніше те, що Сталіна давно немає, а пограбунок людей триває: безробіття, жебрацька зарплатня, війна – хіба це не ознаки геноциду? Поставили рекорд Гіннеса – пограбували пенсії, чого досі не дозволяла собі жодна країна світу?!

Четверта складова особистості, пов’язана з рівнями опанування досвідом: навчання, відтворення, пізнання і творчість. З одного боку – під час голодомору головна задача – це примітивне відтворення життя, боротьба за нього. А з іншого – коли людина потрапляє в такі ситуації обмежень, в тому числі харчових – то тут така вимушена творчість починається... Як вижить, як заховати, щоб не знайшли, що поїсти, щоб не отруїтися із природних диких рослин? Такий творчий баланс відшукується в нелюдських умовах! Але певні уроки економного бережливого ставлення до їжі у нації засвоїлися – я знаю літню людину, яка ніколи не допустить щоб хоч одна крихта від хліба пішла в смітник. Це не та творчість-самоактуалізація, що знаходиться на вершині потреб піраміди А. Маслоу, а інша творчість, так би мовити – «не до жиру, бути б живим».

Можливо, що в ситуації дефіциту ми знову повертаємося до цих форм: простого відтворення життя (витрачаємо гроші на найнеобхідніше – комунальні платежі, продукти, ліки) аби просто вижити. Частина з нас не задовольняється простим відтворенням і починає створювати щось нове для себе і сім’ї – вишивати, шити, майструвати, ремонтувати і так далі. Це наша успішна стратегія, яка дає нам змогу не просто виживати, а й розвиватися навіть в обмежених умовах.

Д.О.: А форми реалізації діяльності як розкривалися у людей того часу?

Володимир Моргун: За багатовимірною концепцією є моторна, перцептивно-наочна, мовленнєва та розумова форми. В основному активно люди реалізовувалися в моторній формі, тобто працювали. Говорили мало, оскільки це могло мати негативні наслідки для життя – переслідування, заслання або навіть смерть. Думати теж не віталося, «просто працюй, партія, начальник, наглядач і сексот вже про все подумали і подбали».

Голодомор призводив до дисбалансу – думали одне, говорили друге, бачили третє, а робили четверте. Форми реалізації досвіду частково перетинаються, але мають і відмінності. Це про конформність, коли людина думає одне, але не можна прохопитися про це і видати свою позицію, бо посадять чи оштрафують, тоді каже як усі, але залишається при своїй думці. І якщо це дуже відрізняється, то взагалі про це не говорять або говорять дуже обережно. Переляк залишається. Така риса в нашому характері, думаю, є і досі.

Сохранить себе или поделиться с друзьями?




Д.О.: Сьогодні за даними ООН більше 80 % людей в Україні живуть за межею бідності. Частина країни окупована, де люди знаходяться без достатнього тепла, грошей, їжі, ліків, та й поїхати їм нікуди. З`явилися біженці-переселенці, яким теж не солодко. Багато українців сьогодні наближаються до тих самих умов 1932-1933.

Володимир Моргун: Ми живемо в складні часи. Взагалі, коли людина обмежується лише позитивними емоціями, одним видом діяльності чи змістовним її наповненням – вона також ризикує зруйнуватися як особистість. Під час голодомору 1932-1933 років у нас такий ризик був на кожній складовій особистості, бо зводився до нуля один із напрямків її цілісної структури. Сьогодні, на жаль, обставини збігаються подібним негативним чином для розвитку особистості. Проте, ми, як нація вижили тоді, а значить безумовно – відстоїмо і в цих умовах свій сильний код нації.

…Нещодавно слухав цікаві роздуми Владики однієї з конфесій України. Мудрий християнин міркував про відмінність між націоналістами і патріотами. Він говорив прості речі: націоналіст прагне до успіху своєї нації не зважаючи на інші народи, а патріот – разом із іншими. І справа навіть не в словах, бо якщо націоналіст свою націю ставить вище інших, то він – фашист, а якщо націоналіст любить свій народ першим, але серед рівних, то він – патріот. У мене зберігається трофейний багнет-кінжал гітлерівських вояків, на якому вибито фашистське гасло: «Все для Німеччини».

Але у цьому контексті є ще третя категорія людей, які інтереси іншої нації ставлять вище… своєї (!?). В старину їх називали «яничарами», на сході «манкуртами», не так давно «ворогами народу», а сьогодні «п`ятою колоною», «зрадниками Майдану». Саме про них ідеться у пророчих рядках совісті нації Ліни Костенко:

«Доборолися, добалакалися,

Досварилися, аж гримить.

Україно, чи ти була колись

незалежною, хоч на мить

від кайданів, що волю сковують?,

від копит, що у душу б`ють?,

від чужих, що тебе скуповують?,

і своїх, що тебе продають?»

 

 Хочу завершити строфами зі своєї збірки «Україна і Майдан. Думи скорботи та надії», яка, при всій лютій ненависті до імперського божевілля північного «нью-вождя» і його поплічників, що заливають кров`ю Донбас (під брехливим геббельсівським гаслом: «Но нас там нет»!?), завершується так:

«…Що ж росіянам путнім побажати?

Дурний зразок щоб наслідків не дав,

Японії, Китаю,… і гадки про не мати –

захоплення земель і геноциду росіян!

 

А нам усім – помовчати нарешті,

і змій розбрату теж нехай вщухає…

Почуймо, люди, молить глас поетів,

про що Вкраїна з Богом розмовляє…».

Розумна людина сама зробить висновки про те, хто фашист – із геноцидом проти інших, а хто патріот – за квітучу Україну «в сім`ї вольній, новій» разом з іншими народами світу!

Бесіду вела Дарія Орлова.

Хотите первыми узнавать о полезных и интересных статьях на сайте?





или получать уведомления на электронную почту?